ПРО КІМНАТУ СЛУХАННЯ
Це офлайн простір у Домі звуку (Львів) та онлайн-сторінка, де слухачки та слухачі можуть доєднатися до звукових стрімів, які транслюються наживо. Завдяки ініціативі ми прагнемо створити середовище, в якому, завдяки прямим включенням, ми зможемо побути разом, відвідати один одного в Харкові, Дніпрі, Києві, Одесі, Львові, Кривому Розі, Сумах, Херсоні, Чернігові, в містечках і селищах України, з тими, хто опинився в інших країнах. Звукове нашарування міст, ландшафтів, приватних просторів, яке зустріне слухачок та слухачів у виставковій залі у Львові та під час онлайн-прослуховування, може стати відзеркаленням процесу, в якому ми перебуваємо тривалий час — в ситуації присутності у декількох місцях одночасно. А також проживання тих фантазмів, які породжуються в місцях розʼєднання і склеювання наших уявлень про тоді і зараз, про там і тут.
ЩОДЕННИК СТРІМІВ
- 7.9.2024
- Даня Ткаченко:
Зараз ви чуєте звуки набережної Кременчука в Придніпровському парку. По моїм відчуттям, наче всі дороги міста ведуть сюди – під час кожної прогулянки центральними районами мене та друзів тягне сюди, і тут збираються усі містяни. Людей тягне до води, і тут майже неможливо не зустріти знайомі обличчя, що іноді радує, а інколи буває скоріше недоліком.
Кременчук особливий своїм зв’язком із Дніпром, адже вздовж набережної сформована рекреаційна зона. До Другої світової війни тут були суцільні житлові та індустріальні забудови, після війни ж залишили парки та широкі пляжі. Тут немає автомобільних дорог, тут здебільшого тиша. По ту сторону Дніпра видно незайманий ландшафтний парк “Кременчуцькі плавні”. Тут відчуття, неначе ти в місті-курорті. Люди розслаблені, в повітрі сієста.
Тож цим суботним днем я вирішив прийти сюд, щоб посидіти під сонечком, попити чаю та зануритись в книжку, тим же часом транслюючи тутешній звуковий пейзаж.
- 3.9.2024
- Даня Ткаченко:
Сьогодні стрім відбувається з подвір’я приватного будинку, який знаходиться в тихому районі Щемилівка в центральній частині міста. О п’ятій ранку мене розбудили співи півнів та галас собак, наче підтримуючи мій запит на більшу синхронізацію із Сонцем. Та це саме Сонце сховалося за ковдрою з хмар, які принесли довгоочікуваний дощ. Залишаючись у ліжку, відчуваючи дитячий затишок зі звуками падаючих дощових крапель, я перебував на межі між пробудженістю та сном, і звуки, які я чув з вулиці, ставали яскравими образами в голові й перепліталися між собою, наче розповідаючи мені-дитині безсюжетну казку. Ця гіпнагогія на диво наповнила спокоєм мій розум.
Перше враження в цій місцевості може бути таким, що тут тихо і майже нічого не відбувається. Та насправді, коли ти виходиш з галасу міських вулиць, де все сповнене метушливістю, тут відчуваєш, як кожен звук має більший прояв та приваблює до себе більше уваги. Широка палітра, де кожному коліру є більше місця для проявленості. Більш уважний простір для споглядання та дослідження звукового пейзажу. Тут можна лягти на травці та дивитися на хмари, без зайвостей сприймаючи це все звукове оточення та поглиблюючись в розслабленість.
- 2.9.2024
- Сади Донбасу:
В ефірі Наталя, Дарина та Анна
Танець біля шахти “Добропільської”
Фрагменти з антропологічної експедиції до сіл Сергіївка та Удачне
Місто Покровськ/залежно від безпекової ситуації/
Трамвайчик у місті Дружківка17.00
Стрімимо з Удачного
Це село ближче до Дніпровської області. Тут працював Марко Залізняк, фотохудожник, він документував в цьому селі розкуркулення та Голодомор
Також тут є шахта і якийсь дивний терикон, але це на завтра
Зараз спілкуємось із місцевими та шукаємо вписку
- 30.8.2024
- Давид:
Ці аудіозаписи передають атмосферу бойової позиції протягом однієї доби. Це позиція мінометного розрахунку, яка зазвичай розташована на відстані від 2 до 5 кілометрів від лінії фронту. Цього разу ми перебували в невеликому селі на Покровському напрямку, куди війна щойно наблизилася на відстань пострілу. Тому на записах можна почути крики півня на фоні вибухів та гавкіт собаки під гуркіт військової техніки. Хоча вчені стверджують, що пташиний спів заспокоює, оскільки він асоціюється з безпекою, тут цей зв’язок зникає — птахи, здається, не звертають уваги на свист мін, вибухи важкої артилерії та автоматні черги, продовжуючи свої трелі та щебетання. На записах ви почуєте поклики хатнього горобця, бджолоїдки та, мабуть, найпоширенішого птаха на передовій — фазана.
Як день підходить до завершення і пташина братія затихає, на зміну їм приходять цвіркуни. Дивно, в тиші літнього вечора, чути смертоносні розриви снарядів, постріли гармат та гул всюдисущих та всебачущих дронів. У наступному акті на сцену виходить бойова техніка — весь день вона перебувала в укритті, побоюючись ворожих FPV дронів, і тепер може виконати своє завдання: чи то вогневе ураження, чи евакуація поранених, чи десант піхоти для зайняття позицій.
На жаль, там, де було записано цю аудіоп’єсу, вже немає наших прапорів. Ця земля стала червоною територією на мапі deepstate. Але ми боремось і віримо, що одного дня повернемо її, а в такиж мапах більше не буде потреби.
[Примітка від кураторок: через технічну неможливість організувати стрім з бойової позиції, автор співпрацював з проєктом, надсилаючи свої аудіозаписи та фотографії. Послухати записи Давида можна в архівній частині проєкту]
- 29.8.2024
- Віта Попова:
Загострене сприйняття звуків – перший сигнал моєї нервової системи про виснаження. Два роки повномасштабного вторгнення я жила в Києві. Один з мотивів повернутись в рідне Дніпро – це втеча від постійного гуркоту столиці. Навушники були моєю хованкою від зовнішнього світу, проте вона хибна.
Мій стрім це звуки, що супроводжують мене з 2000 року. Вже добу можна чути мій зовнішній світ: машини накатують світлофорними хвилями, вітер колиха листву, час від часу батько виходить курити на лоджію (він ображається коли я кажу “балкон”), раз в два дні я поливаю базилік зі шпинатом, після заходу сонця вступають в гру цвіркуни, дорога зтишується.
Весною 2022 року я стояла на цьому балконі годинами, бо такої тиші ніколи не чула. 12 квартал, це самоназва невеликого індустріального району з характерними панельками та хрущівками. Тої весни я вперше в житті чула як в мене під будинком співають солов’ї. 10-поверхові будинки стояли тінями, ніби ти в селі і лише місяць та зірки освічують їх контури.
Я повернулась додому цього літа. Відключення світла та критична температура в липні створили новий досвід: мертвенна тиша зі сторони вулиці та жвава дитяча гра з розмовами дорослих у дворі з іншої сторони будинку. Насправді, двір заповнений дитячим криком завжди. Але після надміру спекотного дня, за відсутності альтернатив аналоговому життю, під вечір на двір виходили здавалося усі мешканці довколишніх будинків. Знаєте, як в дитинстві – коли вимикали світло, запалювали свічку і вся родина гуртувалася довкола вогню. Тут гуртувалися довкола вечірньої прохолоди та живого спілкування, адже інтернет так само вимикався навіть у найстійкіших операторів. Але моє улюблене тут – переможний крик радості, єдиний на всю ту юрбу і у всіх квартирах, коли світло вмикали.
Навіть, коли пишу цей текст, війна настільки важка для сприйняття в своїй реальності, що я ігнорую додати: з останніх обстрілів чула нові важкі звуки озброєння, під час тривоги батько та брат замість коридору йдуть оглядати панораму дій та вдивлятись в стовпи диму, потім переказують мені що і де саме видно; в разі влучання швидкі стрімголов їдуть в напрямку прильотів тою дорогою, що зараз так мирно звучить.
- Даня Ткаченко:
Розпочинаючи перший день участі в цьому незвичному проєкті, я не маю ніяких концепцій в голові, ніяких фіксованих ідей про що цей досвід має бути, чим ці стріми мають потенційно стати для когось, що передати, якщо їх хтось почує. Як у будь-якому експерименті, хід процесу та результати залишаються непередбачуваними. Я просто відкрився запрошенню життя прожити це, і як зазвичай – з відкритістю приходить багато нового, в чому є краса, бо інакшого не існує.
З таким майндсетом мене два роки тому привело в Кременчук, куди я повернувся після тривалого життя в Києві. І це місто має в собі багато прихованої магії. У ньому я не тільки почав здобувати нову якість життя, нову якість взаємодії з людьми, але й почав сміливіше та якісніше творити. І хоч іноді межа між любов’ю та нелюбов’ю до цього міста може бути зовсім вузька, коли перебуваєш тут на постійній основі, Кременчук заслуговує бути почутим та побаченим.
Тим часом сьогоднішній стрім відбувається з балкону, який виходить на головну вулицю – Соборна. На ній зазвичай відбувається основний двіж міста, і тут може бути доволі галасно на контрасті з домінуючим спокоєм в інших частинах Кременчука.
- 24.8.2024
- Ганна Брижата:
Ця прогулянка присвячується пошуку шляху до великого паровозного цеха заводу Краян. Він вже багато років зникає, скоріш за все від нього залишився лише каркас.
Але по дорозі нам зустрінуться й інші місця пустого простору, які сьогодні не використовуються.
Хочу запропонувати вам поміркувати про ці простори. Забезпечити їм інші обставини хоча б в особистій примарі.
- 21.8.2024
- Ксенія Щербакова:
Мій двотиждений стрім буде присвячений волонтерству.
Вважаю, зараз багато людей в країні змінюють рід своєї діяльності та життя загалом задля збереження нашої Батьківщини. Так само і я, ще два роки тому не уявляла що буду настільки долучена до допомоги, зборів та арт терапевтичних воркшопів. Мій поріг входу в дану діяльність стався, коли я на власні очі побачила і почула людей, що пережили окупацію або перебували у зоні активних бойових дій. Тому хочу показати власний звуковий досвід того, як у мене зараз відбувається допомога різного роду.
21-23 серпня буде стрім з освітньо-розважального фестивалю «Блищик».
Його організували учасники ініціативи Behind Blue Eyes. Його проведуть для дітей з деокупованих та прифронтових селищ Миколаївщини та Херсонщини.«Блищик» — це платформа, де діти зможуть проявити свою творчість та креативність у шести різних сферах. Вона покаже, що навчитися чомусь новому можна будь-де і будь-коли.
Пост про ініціативу на ресурсі DTF.
Я буду проводити воршоп по філд рекордингу для дітей 10-14 років. Будемо довкола і прислухатися до звуків їх рідного села. Запрошую до прослуховування.
- 15.8.2024
- Ганна Брижата:
Стежка прокладається з дому. Віднаходити його знову складно, так само як і знаходити шляхи, які вірою та зневірою відбудували повсякденність.
Балкон батьківського дому.
Локація: вул. Бочарова, м. Одеса.Зараз ми більше чуємо дитсадок, що знаходиться навпроти школи, в якій я навчалась з 6-го класу. Кожного дня цією тропою прокладався шлях до школи, через теплові труби. Там завжди були вбудовані металеві сходи.
Поки чипування тварин не стало звичайною справою, цей перетин місцевості оберігався великою зграєю собак.
- 11.8.2024
- Марія Кулик:
Сьогодні мій останній день стріму з Одеси. Я зрозуміла як важливо для мене ділитися, тоді кожен момент і кожен звук стає ще трішечки магічнішим й живішим. Я кожен раз уявляю як хтось там десь по ту сторону розділяє зі мною цей звуковий простір і він точно стає ширшим. Згадується книга Олівії Ленг «Самотнє місто», яку незадовго до цього дала мені на прочитання кураторка цього проекту Валерія Наседкіна. Дякую всім хто слухав, слухає і ще трішечки послухає зі мною. Прогулянка Одесою продовжується!
- 8.8.2024
- Марія Кулик:
Знаходжуся в Одеському ботанічному саду ім. І. І. Мечникова. Відчуття ніби я одна на увесь сад, в обіймах мудрих дерев, убаюкуюсь співом птахів, дзюрчанням фонтанчика, який обліпили бджоли і гудуть щось по-своєму. Сховався тут спокій посеред міста.
15.00
У саду до фонтанчику підійшли люди, я тим часом провалилась у всі звуки що оточують мене, відчуття присутності таке сильне, що побачивши людей відчула свою відсутність.
- Олена Джуріна:
16.00
Стрімлю з історичної будівлі криворізького Головпоштамту, де ми будемо проводити фестиваль 24 серпня, а зараз робимо всі налаштування простору. Звуки заднього дворику і дитячих гуртків десь в цій будівлі.
- 7.8.2024
- Олена Джуріна:
Веду стрім з Кривого Рогу, часто — з місцевості поруч із залізницею, а також з промислової зони, де розташована наша майстерня. Втім, коробочку може занести до будь-якої локації міста або і поза ним.
- 30.7.2024
- Марія Кулик:
Приїхала з дому додому. Мій дім по вулиці Софіївській в Одесі. З балкону чути як містом розливаються звуки порту, який неподалік, переплітаючись з запахом моря. В будні, діти зі школи, яка межує з подвір’ям, наспівують пісні, перед цим зробивши розминку «ме-мі-ма-мо-му». Діалоги сусідів, шелест підгниваючої шовковиці і наша звукова бамбукова рибка, що літає. Я тут завжди підслуховую життя.
- 25.7.2024
- Діана Халілова:
21:17
Сьогодні зранку працювала на городі, а ввечері купляла продукти на ринку. Взяла огірки з Херсонщини, томати, перці та персики з Нікопольщини. Колега розказала, що нещодавно брала перець у фермерів з Краматорського району. Також сьогодні я вкотре перевіряла відстань від Покровська до позицій військ ВС РФ. Тепер думаю про те, як скоро фермери Павлоградського, Синельниківського, Новомосковського районів, або навіть нашої Слобожанської громади стануть «безстрашними» , «незламними», «зі сталевими яйцями» тощо.
- 24.7.2024
- Діана Халілова:
12:05
Після кількох днів на городі мала їхати в Харків, де ми знімали історію про останнє відкриття науковців Інституту рослинництва ім. Юрʼєва — стародавнє зерно пшениці, що має дивовижні властивості. На півночі жнива зернових ще тривають, пшениця давно готова до збору. Перебуваючи в Харкові вчетверте за останній місяць, не можу позбутись відчуття надмірного везіння. Я або не прокидаюся від звуків вибухів, або покидаю місто за лічені хвилини перед обстрілом. - Юлія Рокицька:
Похідні практики місцевого туризму. У програмі покинуті хати та сільська місцевість, лимани і морські узбережжя, індустріально-портовий нойз, велосипедні покатушки та маршрутки, ситуативні діалоги. Локація — Одеська область.
- 22.7.2024
- Олена Погонченкова:
16:30
Чотові скеліНайближча до мене заміська «природа»: невеличкі скелі між Винниками й Лисиничами. За легендою, скелі справді «чортові», чорти їх виронили дорогою до міста, коли планувала знищити собор Святого Юра. Оце казкове мислення про надприродні сутності, котрі розкидають каміння й щепки посеред людського життя сьогодні я часто зустрічаю в побутових розмовах про війну.
- Школа Майбутні:
Щоліта усією спільнотою школою виїжджаємо на виїзд, цього разу — на кручі Дністра, неподік Кам‘янця-Подільського. Учасники виїзду складають собі програму як конструктор, обираючи програми серед тем таких як добро і зло, справедливість, суспільні табу, стосунки з собою та іншими.
Ці стріми — теж конструктор підліткового досвіду тут-і-зараз. В ефір потраплятимуть фрагменти дискусій та розмов на пірсі, плески ріки, і щось, що ми навіть не можемо передбачити.
Усі стріми роблять підлітки, учні школи та викладачі. Ми не домовлялися про спільну концептуальну рамку, водночас хочемо привідкрити як це — бути у межовому стані між дитинством-і-дорослістю у межовій ситуації війни за свободу, ідентичність та нашу незалежність.(Кураторки виставки дякують за організацію стріму викладачці Любові Морі)
- 19.7.2024
- Олена Погонченкова:
9:20
Сад
They paved paradise, put up a parking lot
Joni Mitchell
Big yellow taxi доїхало до мого саду. Спека спала, і сусіди відновили процес приватної джентрифікації. Тепер крім пташок та дітей тут можна почути будівельну тачку, що закидує землею дикий виноград, та вказівки ініціатора “великого ремонту” — чолов’яги з третього поверху.
Наприкінці ХІХ століття в скромних кам’яницях цих вулиць мешкали торговці, згодом на місці деяких із них виникли садиби з невеличкими садками. Мій сад саме такий — завбільшки 10 квадратних метрів, з величезною сосною й кількома деревами аличі. Я живу тут до зими, ймовірно, і сад піде зі мною.
- 17.7.2024
- Діана Халілова:
Ми знаходимося у приватному секторі на території села Слобожанське, Дніпровського району, в моєму батьківському будинку. До вторгнення моя мама завжди садила город на нашій ділянці. Зараз вона знаходиться в Англії. В квітні 2024 року я вирішила посадити свій город, і це мій перший такий досвід. У часи війни хочеться встигнути спробувати все в житті, а я багато років мріяла про вирощування їжі власноруч. Тут ростуть томати, огірки, гарбузи, кавуни, буряки, спаржева квасоля, зелень. Співають степові птахи, що мешкають навколо озера неподалік нашого будинку. Кішка Ласка невтомно ловить ящірок.
- 16.7.2024
- Олена Погонченкова:
10:12
Холм славиЛьвів’яни навіть не перекладають цю назву. На відміну від Марсова Поля, де пам’ять про події і самі події стикаються лобами, ця пам’ять закинута, чужа, а пихатий архітектурний ансамбль 1958 року зі збитими шестикутними зірками є наразі проблемною точкою, з якою місту ще доведеться розібратися. Місце над схилами вперше використали як російський меморіал у 1915 після великої війни, у 1945 році він був відновлений совєтською владою. Саме тут проходили урочисті події кожного 9 травня і, відповідно, силові зіткнення. Проте сьогодні навіть праворадикальні графіті на стінах вицвіли. Це місце — одна з багатьох точок забуття, крім мене сьогодні тут тільки пара птахів і нав’язлива бджола.
- 14.7.2024
- Олена Погонченкова:
Сад
“As a listener, it’s the idea of taking time to be with sound until a point where the self and the thing being listened to become porous”
KMRU, The Wire 486 - Богдана Корогод:
(нотатка від кураторок — стрім відбудеться о 15.00 по київському часу)
Я запитувала себе, яким є мій звуковий досвід війни, коли я так часто так далеко? Чи маю я взагалі право втручатися у цей звуковий ландшафт із такої відстані? Для мене звук – це про фізичну безпосередню присутність. Моя ж присутність останніми роками була опосередкована текстами, зображеннями та мовами.
Я перекладатиму наживо з французької на українську інтерв’ю під назвою «Зображення, подорож, двадцять років потому», яке фотограф та кінорежисер Раймонд Депардон дав Жанові-Франсуа Шевріє у 1998 році у Парижі. У переклад я вплітатиму свої спогади про сімейні фотографії, які залишилися в альбомах у Києві або ж з різних причин давно зникли. Для звукової навігації слухачів та слухачок я відмежовуватиму переклад від спогадів переливанням води між двома келихами.
Ви можете читати-пригадувати разом зі мною від початку й до кінця, а можете відкрити, як книжку в книгарні, на випадковому місці, прочитати декілька рядочків та поставити назад на полицю.
Приблизна тривалість читання-пригадування: 2 години
- 13.7.2024
- Олена Погонченкова:
10:48
Марсове Поле
Для відвідування Марсового Поля вибираю аномально спекотний день. Фізичний дискомфорт спеки збігається з відчуттям переламаності навпіл — воно часто навалюється, коли проходжу повз. На могилах здебільшого літні люди, вони рухаються повільно, розморено, тільки їхні руки швидко рвуть бур’яни з могил і розставляють лампадки. Звук прапорів на вітру нагадує пломінь.
- 12.7.2024
- Марія Матяшова:
Сьогодні з 17:30 по 19:00 будемо слухати самоорганізований простір пам’яті про загиблих воїнів та воїнок. Влітку 2022 року на одному з газонів на Майдані Незалежності люди почали залишати синьо-жовті й червоно-чорні прапорці в пам’ять про полеглих у війні захисників і захисниць. По змозі кожен прапор підписують іменем бійця / бійчині. Також тут залишають лампадки і квіти.
- Олена Погонченкова:
12:09
Сьогодні я дістаю стрімбокс із його садового прихистку у кущах винограду й беру з собою в місто.12:45
Успенська церква
Коли я сама опиняюся в незнайомому місті, зазвичай іду в будь-який храм, щоби перевести дух від вражень. У Середньовіччі церкви порівнювали з кораблями — осередками твердості й людяності в тривожному світі. Весною 2022 року у Львові я багато часу просиджувала в храмах, адже все навколо рухнулося зі сталої точки й нагадувало морську бурю. У пам’ять про ті часи та з переживанням нових, не менш буремних, я й сьогодні приходжу сюди.14:40
Львівський муніципальний мистецький центр
Крізь генераторне пекло стрімбокс дістався мого робочого простору й решту дня буде перебувати на виставці присвяченій Музею сучасного мистецтва Херсона й слухати кроки та слова відвідувачів.
- 11.7.2024
- Марія Матяшова:
Сьогодні, з 17:00 по 19:00, стрімитиму з Інститутської. Ця вулиця з’єднує Майдан Незалежності з урядовим кварталом. У 2014 році вона стала одним із епіцентрів Революції гідності. 20 лютого 2014 року на відрізку Інститутської від Ольгинської до Майдану, стався найбільш масований розстріл активістів. Загиблих у цей день назвали Небесною сотнею. Інститутська стала місцем вшанування їхньої пам’яті.
- Олена Погонченкова:
9:40
Львів. Чистовик
Чим віддаленіша твоя локація від лінії зіткнення, тим сильніше бажання створити зі свого життя чернетку, вмістище відкладеного досвіду, реєструвати тільки далекі речі, а близькі, навпаки, знецінювати. Стрім повідомляє про присутність тут-і-зараз, змушує вмикатись і оголювати нашарування власних міркувань, бажань і страхів. Ми звикли сприймати тилові міста як простір думок про далеке, але поміж цих думок сходить і заходить сонце, віє вітер з ближнього пагорба, трапляються сотні справ і турбот — дрібних ознак продовження життя. Виловлювати такі ознаки серед шуму означає для мене перетворювати життя з чернетки на чистовик.9:55
Я живу в районі цвинтарів і дитячих садочків. Таке собі замкнене коло життя. Один із садочків межує із садом мого будинку й вранці я часто вимикаю музику й слухаю дитячий гамір. А сьогодні передаю його далі.
- 9.7.2024
- Марія Матяшова:
На вихідних вирішила, що в понеділок зроблю паузу у графіку стрімів – аби відпочити. У вівторок мала відновити включення. Але відкладаю до завтра. Сьогодні день жалоби за загиблими від масованих обстрілів рф 8 липня. Гадаю, уся тиша в цей день має належати згадуванню про вчорашню трагедію.
- Марко Медведєв:
Перформативний звуковий ландшафт «Уявний дім» осмислюватиме поняття мінливості часу і простору та буде складатись з 2 основних інструментів — періодичний стукіт та згинання металевих аркушів.
- 8.7.2024
- Марія Матяшова:
Мама розповіла мені, що її дід, мій прадід, у 1943 форсував Дніпро. Йому вдалося вижити й перетнути річку. Мій інший прадід, по батьковій лінії, також брав участь у битві за Київ. Однак до переправи річкою не дійшов – його вбили на підступах до міста.
У спадок ми отримали історії про червоне від крові Дніпро.
- 7.7.2024
- Марія Матяшова:
Сьогодні з 16:00 по 18:00 пропоную послухати, як звучить Дніпро. Я рухатимусь лівим берегом вздовж води, згадуючи трагедію форсування річки під час звільнення Києва 1943 року.
Через жорстокість радянського керівництва й брак засобів для переправи у цій операції полягли сотні тисяч солдат. Припускають, що йдеться про близько 800 тисяч загиблих.
У щоденнику Олександр Довженко пише: «У боях загибає велике множество мобілізованих в Україні, звільнених громадян. Вони воюють в домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться, як на винуватих».
Нині ж хочу поділитися спогадом про вчорашнє включення з Биківні:
Заходжу на територію Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Стежка веде вглиб, до 19 і 20 кварталів лісу. Саме там, на 5-ти гектарах, колись обнесених високим парканом і колючим дротом, вчинялися масові захоронення жертв політичних репресій.
Дерева обабіч дороги повиті стрічками кольорів українського та польського прапорів. Серед похованих у Биківні є і поляки. Я вже на території 19 кварталу. Але до меморіалу йти ще довго. Відстань дає перспективу масштабу трагедії.
Жадібно вслухаюся у гомін природи довкруж. Я не була в лісі з початку вторгнення. З війною базові простори стали загрозливими. З ясного неба тепер може прилетіти ракета, а в лісі небезпечно гуляти через міни.
Усі звуки у Биківні надзвичайно об’ємні. Чути оксамитовий шум трави, перегуки комах й лункі виспіви пташок. Природа ніби з усіх сил намагається загоїти рани Биківні. Тут спокійно. Але цей спокій – дуже смутний. Світові відібрало мову. І його мовчання – свідчення трагічної відсутності. Микола Бойчук, Майк Йогансен, Микола Івасюк, Софія Налепинська, Іван Падалка, Василь Седляр, Іван Липківський й решта десятків тисяч імен, які насічені на гранітних стелах у просторі меморіалу. Й це лише ті, кого ідентифікували.
Гостро відчувається тяглість між політичними репресіями 30-их і війною.
- Ірина Лоскот:
На майбутнє
Турбота про своїх близьких в домашньому господарстві часто повʼязана з піклуванням про землю та рослини. В цій трансляції можна почути звуки, які доносяться з городу на якому працюють люди. Це відбувається в селі Іванівка Сумської області, яке знаходиться в 36 км від кордону з Росією. Кожне літо моя мама порається на городі, аби на зиму заготувати закрутки з овочами та варенням, частину з яких – передати мені. В загрозливому, через російську агресію, майбутньому, якщо банки для консервації не наповняться, це ставить під ризик весь ланцюг піклування. Чи наповняться вони помідорами? Чи залишаться ландшафти, які я транслюю, неушкодженими?
- 6.7.2024
- Марко Медведєв:
Стрім буде відбуватись з села Старі Кодаки, куди зараз приїжджає багато людей на відпочинок, особливо у вихідні дні. Саме село знаходиться неподалік від Дніпра і до нього можна дістатись громадським транспортом — 109 маршрут автобуса.
Старі Кодаки насамперед є пам’яткою історії та архітектури національного значення, у середині XVII ст. була зведена Кодацька фортеця, з якою пов’язана історія села. Також на території села є старовинне кладовище, яке досить складно помітити, оскільки деякі пам’ятники просто лежать на землі, але на них можна розгледіти старі написи, які свідчать що захоронення переважно відбувалися на початку ХІХ століття.
Кодацький кар’єр — це місце заради якого сюди їдуть на відпочинок містяни, щоб поплавати в озері. Західний бік кар’єру – високий обрив з обточеного каміння. Урвище вертикальне і має висоту кілька десятків метрів — тому з цього боку потрапити до води можна лише спустившись по крутому схилу і стрибнувши у воду, що є досить небезпечним. Проте східний бік кар’єру — це вузька смужка землі, з одного боку якої тече широкий і бурхливий Дніпро, а з іншого хлюпочеться спокійна вода Кодацького кар’єру. З височини західного боку кар’єру можна побачити, як різниться колір води — у Дніпра більш синя, а у озера в кар’єрі – насичено зелена і більш густа.
- Марія Матяшова:
Сьогодні з 15:00 по 18:00 ми будемо слухати місце масового поховання жертв сталінських репресій 1930–1940-их років у Биківні.
1937 рік. У 19-20 кварталах Биківнянського лісу НКВС отримала ділянку «для спецпортеб». Згодом ці 5 гектарів перетворилися на братські могили ворогів режиму, розстріляних у київських катівнях. Нині ідентифіковано приблизно 22 500 похованих. Проте деякі історики називають кількість жертв до 100 тисяч.
На місці трагедії знаходиться Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили».
- 5.7.2024
- Марія Матяшова:
Знати – не дорівнює пам’ятати. Пам’ятати – завжди діяльне.
Вчора я слухала Київську міську психіатричну лікарню № 1 імені І. П. Павлова. У 1941-1942 роках нацисти знищили тут багато людей з пацієнтів і персоналу лікарні.
Діставшись локації, я обходжу територію й шукаю Горіхову діброву – місце, де відбувалися розстріли. Звісно, діброви вже немає. Пройшов час, внаслідок прориву дамби й затоплення селевим потоком Куренівки змінився ландшафт.
Знаходжу локацію, яка – як мені йдеться – може бути цим місцем. Тут пахне сіном. Сідаю на лавку, опріч мене – жінка підмітає двір. Зустрічаю її здивований погляд. Аби дистанціюватися, одягаю навушники і вслухаюся у свій стрім. У включеннях я намагаюся позбутися інтенції шукати цікаві, екзотичні звуки. Натомість пробую вслухатися в рутинне, побутове – й шукати там глибину.
Послухавши це місце з годину, продовжую рух по території й виявляю, що помилилася. Знаходжу пам’ятний знак – три дерев’яні хрести. На центральному висить табличка, розписала від руки:
“під час Великої Вітчизняної
війни 1941 році саме на цьому місці
від рук гітлерівських окупантів
розстріляні 752 пацієнти психі-
атричної лікарні імені Павлова
разом з медичними працівниками
медсестри, лікарі та санітари
живі свідки очевидці
Ференець Марія Яківна
Стасюк Олександр Володимирович
сім’я захисників Вітчизни сімя бойо-
вих дій
Шкура Петро, Уляна,Маруся,
Галина Євхимівни
Вищедубечанського району
Київської обл. село Ошитки
ми поставили хрест ні вчому
не винні жертвивічна їм пам’ять
ухажують за хрестами
Валентина Василівна Рибчинчук, відповідальна
Шкура”Здається, я вперше бачу, щоб на пам’ятних табличках писали так детально, зокрема вказуючи, хто дбає про місце. В цьому тексті — стільки душі. Й це так розчулює мене.
Вирішую залишитись тут до кінця включення. Навколо мене – тиша, однак вона пульсує наче згущена емоція.
- 4.7.2024
- Марія Матяшова:
Звук транслюється із затримкою приблизно в 20 секунд. Тому слухати під час прогулянки власний стрім – бентежний досвід. Звук формує очікування й спонукає до реакції. Натомість стрім обманює мене, видаючи минуле за дійсне. Мозок і тіло реагують на неіснуючий стимул. Під звуки проїжджаючої повз машини я похапцем роззираюся довкруж, та миттю ловлю себе на тому, що це аудіомуляж і вже було. Й навпаки: ризикую сприйняти справжні звуки за відтворені стрімбоксом.
Вчорашнє включення з руїн Десятинної церкви відчувалося інакше, ніж стрім Куренівської прогулянки. Коли ти статична, а середовище навколо – неінтенсивне, час плине повільно. Подекуди приходиться робити зусилля, давати раду нудьзі. Та цікаво, що як тільки проходить більше часу, простір ніби сам по собі перетворюється на подію. Й кожен перехожий – стає персонажем.
Я розглядаю людей навколо, особливо пильно вдивляюся-вслухаюся у те, як вони взаємодіють із цим місцем. Підслухала діалог підлітків:
– По етім камням можна ходіть?
– Можна, я разрєшаю.
– Тут будєт церква.
– Всмислє? Тут била церква.Дехто обходить пам’ятку, а дехто йде нею навпростець. Дивуюся, як багато перехожих зацікавлено заходять пройтись лабіринтом фундаментних ровів. Коли ступати брилами, дрібні камінці потріскують під ногами. Здається, я вперше роблю це. Згадую, як приятелька розповідала, що дитиною гралася серед цих ровів. Класно, коли місце пам’яті спонукає до взаємодії із ним.
Останню годину стріму долаю із втомою та очікуванням завершення.
Сьогодні з 16:00 по 19:00 будемо слухати територію Київської міської психіатричної лікарні № 1 імені І. П. Павлова.
У жовтні 1941 року нацисти розстріляли там 308 євреїв-пацієнтів За рік окупанти отруїли газом ще 525 хворих.
- 3.7.2024
- Марія Матяшова:
Ритм вчорашнього стріму задають мої кроки. Я розпочинаю прогулянку з вулиці Сирецької. Колись тут знаходилися глиняні кар’єри Петровських цегляних заводів № 1 і № 2. Відходи саме цих виробництв закачували до Бабиного Яру у вигляді пульпи – пісково-ґрунтової маси, розбавленої водою. Пізніше ця пульпа високою хвилею накрила Куренівку. Дані про висоту порогу різняться: десь пишуть про 4 метри, десь – про 8-10 метрів. Велика хвиля, що наближається – один з (типових?) страхів.
На місці кар’єрів тепер озера. Я хочу вийти до одного з них, але не можу, оскільки прохід закрито. Отже, до води потрібно підходити з іншого боку. У мене виникає імпульс запитати у місцевих, як найкраще дістатися озер. Але тамую поривання, оскільки дізнатися про це – не моя головна ціль. І я дала собі обіцянку мовчати впродовж усієї прогулянки.
Рухаюся вздовж Кирилівської в бік трамвайного парку та стадіону Спартак. Чим ближче до депо – тим більше чути трамваї. Внаслідок катастрофи трамвайне депо зазнало нищівної шкоди. Пишуть, що парк “був практично зруйнований, залишилися тільки частина цеху-профілакторію і частина гуртожитку. Під шаром бруду загинули 50 співробітників, повний список імен яких встановили лише до початку 1990-х років”. Біля депо встановлений пам’ятний знак з іменами працівників, що загинули в Куренівській трагедії. Я проводжу в цьому місці багато часу. Тут вітряно, затінок і багато мурах. Зрештою, мурахи виганяють мене звідси.
Рушаю в бік Новокостянтинівської, щоб обійти житловий квартал між вулицями Олексія Терьохіна та Тульчинською. Рухаюсь протилежно до селевого потоку, який у 1961 затопив ці місця. Йти приємно: тихі вулички, низькоповерхова забудова, з вікон перших поверхів долинають звуки готування обідів чи миття посуду. В одному з таких двориків спиняюся на довше: слухаю-спостерігаю, як діти грають в м’яч і катаються на самокатах.
Згодом повертаюся на Кирилівську – й шум знову більшає. Прямую до стадіону “Спартак”. Це важливе для мене місце. На “Спартаку” я колись полюбила бігати, а біг, зі свого боку, навчив мене багатьом життєвим мудростям.
Тут мою слухацьку увагу привертає система поливу футбольного поля. Кожна з поливалок ритмічно асинхронно клацає – я ніби в магазині годинників. Роззуваюся й босяка рухаюся ближче до бризок. В цьому місці зупиняюся перепочити, вслухаюся в метроном.
Тепер залишилося піднятися до Бабиного Яру і дійти до орієнтовного місця прориву дамби. Рухаюсь через Київську психіатричну лікарню імені Павлова. На її території звук стає спокійнішим – дорожній шум поступається місцем шелесту гілля й гомону пташок.
Згодом корпуси лікарні зникають позаду – я в яру. По дорозі до місця прориву дамби звіряюся з мапою, де промаркована територія катастрофи. За ці роки ландшафт, вірогідно, дещо змінився (?), тож знайти саме те місце непросто. Підганяють втома й комарі. Я блукаю стежками, які хтось вже витоптав до/для мене.
Вихід з тиші яру на вулицю Олени Теліги відчувається ніби стрибок у гаряче й гучне.
На відміну від вчорашнього сьогоднішній стрім – статичний. Я не гулятиму, натомість слухатиму лише одне місце. З 16:00 по 19:00 у залі Дому Звуку і тут, в Кімнаті слухання, лунатиме простір навколо руїн Десятинної церкви. Під час монгольського штурму Києва 1240 року стіни храму, де в той час ховалося населення навколишніх поселень, обвалилися. Залишки фундаменту споруди збереглися донині.
- 2.7.2024
- Наталка Ревко:
Тільки вчора приїхала з України. Настільки втомилася бути в транспорті 30 годин, що сіла працювати в саду, не дивлячись на дощ. Слухаю стрім Марії Матяшової, вона йде місцями Куренівської трагедії.
Вікіпедія: Курені́вська траге́дія — техногенна катастрофа, що сталася в Києві 13 березня 1961 року, коли потужний селевий потік із Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку й призвів до численних жертв.
Хочу перемикнутись на Дніпро, проте звук пропав. Найчастіша причина — мобільна мережа падає через відсутність електроенергії. Ці відсутні стріми такий саме документ як і стріми присутні. Постійні технічні перешкоди створюють ще більш інтенсивну ситуацію включення для нашої команди — списатись, налаштувати “зроби ребут, зменши гейн, поклади павербанк в антистатичний пакет, перевір кабелі, світло є?, спробуй іншу мобільну мережу, є! слухаю”.
Але включення відбувається і на інших рівнях, рівнях постійного вслуховування, документування, яке я роблю зі свого компʼютеру. Я думаю про себе і свою памʼять як про контейнер всього що ми робимо наразі. Пізніше я хочу розвити цю думку, а поки пташкам в саду включу Київ.
- Марія Матяшова:
Шум безпам’яті
Місто ніколи не мовчить, втім воно замовчує. Шум просторів опонує історії, сліди якої невідступно стираються. Гуляти тут – це наступати на рубці від трагедій.
Місто пам’ятає свої травми через публічний діалог та практики комеморації. Та попри колективні зусилля без індивідуального пригадування минуле усе ще лишатиметься зникомим.
Пам’ятати – це спрямовувати увагу. Передумовою до зосередження почасти слугує мовчання. Коли мовчимо, звільняємо увагу для простору навколо. Тоді можемо почути: про що він промовляє, а про що – ні(мий).
Протягом тижня я відвідаю сім місць колективних трагедій, яких зазнав Київ в різні часи. На противагу голосному місту в цих прогулянках я мовчатиму. Аби не заважати просторам промовляти своє забуття.
Кожна трагедія – невимовна. Акт мовчання – спроба створити простір її найбільшого звучання всередині себе. Аби у моменті активного пам’ятування той, хто чує, ставав чуйним.
Сьогодні з 15:00 по 19:00 ми слухатимемо, як нині звучить місце Куренівської трагедії, що сталася у Києві 13 березня 1961 року. Я рухатимусь протилежно до селевого потоку, який понад 60 років тому затопив Куренівку – промислово-житлову місцевість між Подолом, Оболонню, Пріоркою і Сирцем.
- 28.6.2024
- Харківський літературний музей:
(нотатка від кураторок)
Стрім лунає з харківського будинку «Слово», з квартири письменника Петра Лісового. З 2018 року квартира стала локацією літературної резиденції від Харківського літературного музею».
- Лєна Самойленко:
десь … км до російських позицій, тут у мене склад, аптека, тут я збираю ліки і сортую.
- 23.6.2024
- Анонімна авторка / Київ:
17:0-18:00
Панельна дискусія “Крим і мир. Чому деокупація Криму — безальтернативна”
Учасники: Таміла Ташева, Постійна Представниця Президента України в Автономній Республіці Крим, Рефат Чубаров, Голова Меджлісу кримськотатарського народу, Мартін Гарріс, Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні, Артем Кисельов, військовослужбовець, колишній заступник командира ракетного катера “Прилуки”
Модераторка: Марія Томак, керівниця Служби забезпечення діяльності Кримської платформи
19:00-20:00
Ісмаїл Курт-Умер, Таня Ша
Ta Shopping Hour GRP,
Квінтет Усеїна Бекірова
17:42
Тут класна атмосфера, сама не очікувала. Споглядання Курешу взагалі перенесло у дитинство, в рідне село під Сімферополем 🥲 Такі гуляння у нас кожне національне свято проходили з великим розмахом.
17:45
Сиджу на стозі сіна навпроти сцени. Після дощу вийшло яскраве вечірнє сонце. Воно гріє сіно та завдяки цьому чутно характерний аромат.
- Світлана Долбишева:
“О, не питай, не питай мене, мій любий, про се чудо лісове. Лиш серце знає тайну сього дива, а слово їй не вміє дати ходу”.
“Той, що греблі рве, гроза над озером, і вітрова хуртовина, і те, що бурі в лісах шурхотять, і все те, що в деревах гудуть, — то все моє! Я несу його в серці”.
(Леся Українка, Лісова Пісня)
Я – співрозмовниця пам’яті та місця. Мій голос — це ехо знищених лісів. Мій рух – слідом чуток, що в цьому лісі є водне джерело, багате на залізо. Я прагну знайти його, щоб набратися сил і відновитися. Мене хвилює: де у тілах ми накопичуємо біль і стрес, та як їх розчиняти та виводити, щоб триматися попри втрати, що неможливо злічити?
Попередження:
Сьогодні ми слухатимемо ліс у лісі. Я вмикатиму аудіозаписи, що були зроблені мною у Серебрянському лісі наприкінці березня 2023 року. Гуляючи лісом, я шукатиму джерело багате на залізо.Де ми є:
У лісі
Лондон, Великобританія
Сьогодні неділя, 23 червня 2024 року
- 19.6.2024
- Світлана Долбишева:
Сонячний день. Я вийшла на прогулянку у парк, що неподалік. Намотуючи кола, я шукала прихистку в тіні. І от нарешті умостилася біля чоловіка, що по обіді запускає повітряного змія та безупинну теревенить по телефону чи з перехожими.
Я гортаю свої нотатки “Терору з повітря” і хапаюсь оком за передбачуване повітряне середовище. Днями була гроза. Блискавка і громовиця захопили мене в момент екстремальної спроби розслабитись. Я здригнулася, але…щось відбулось цікаве в мені. Ось воно, я намацала це відчуття! Цікаво, що відчувати походить від праслов’янського čuti або чути, що означає почати слухати, сприймати звуки. Громовиця ба-бах! Я здригнулася і відчула злість розчинену у смутку.
Перехожі дивуються змію. З сонцем у зеніті, його неозброєним оком і не побачиш. Чоловік кожному пропонує відчути, як воно тримати мотузку у руці, а я мимоволі стаю свідком цих коротких бесід. Одна пара жінок відмовилася, кажуть, бо бояться не втримати. Задкуючи, вони проводжали очима хмару, де змій ефемерно поселився. Інша наважується, хапає мотузку і кричить: “Я не очікувала, що доведеться витримувати таку напругу”.
Власника змія звати Говард. Він народився на Ямайці, а до Лондона переїхав, коли йому було 12 років. Навичку майстрування повітряних зміїв він опанував ще у ранньому дитинстві, а сьогодні запустив свій найдовший виріб, мотузка якого сягає 570 метрів. Говард каже, що за законом не можна запускати змія вище ніж на одну милю, бо на цій висоті вже літають вертольоти.
Мимоволі я вводжу в пошуковий запит: “повітряний змій під час війни”. Переходжу по першому посиланню на новинний сайт Рівненщини, на якому опублікована стаття від 28 листопада 2013 року, що має назву “Чи прирівняють в Україні запуск повітряного змія до терористичного акту?” Перші рядки нагадують: місцеві журналісти озброїлись кульками та вирушили до міського відділу міліції. На знак протесту рівняни принесли з собою повітряні кульки та портрети Януковича й Азарова. Під пильні погляди правоохоронців їх відпустили у небо: “Ти нам не потрібен, прощавай!” вигукували українці.
Ще один перехожий захопився змієм. “Як це фантастично, що ми тут, а змій так далеко, але між нами й тим місцем у повітрі існує зв’язок”, – вигукує він, смикаючи мотузку. Говард наголошує: “Повітряний змій летить туди, куди дме повітря”.
Час від часу я кидаю погляд у небо, ніби перевіряю чи змій ще тримається свого місця. Буває, засліплена сонцем, гублю його, то знов знаходжу ту цятку у спалахах світла. Є щось парадоксальне у тому, що спалах блискавки сповіщає про грім, хоча саме її природа може нести загрозу людині та її господарству, а грім є тільки акустичним ефектом. В дитинстві я обожнювала грозу, я її переживала. Переживати, що від староукраїнської – проходити через досвід життя.
Злість розчинена у смутку. Я проживаю хибні сигнали атмосфери. Громовиця як екстремальна маніфестація присутності повітря спаплюжена присутністю російських ракет і тепер несе смертельну загрозу.
“Повітряний змій висить там і нічого не робить!” – викрикує перехожа пані в компанії подруг. Говард одразу протягує їй мотузку. “Вона більше не хоче йти далі з подругами, вона осідлала летючого змія”, – сміється одна з товаришок. А ось і друзі Говарда підійшли, двоє чоловіків зі своїми зміями. Вони запускають усі три пліч-о-пліч. Змії зависають трикутником, маркуючи площину атмосферного шару на висоті однієї милі дозволеного законом цивільного повітряного простору.
Де ми є:
У парку
Лондон, Великобританія
Від середи, 19 червня 2024 року
- 15.6.2024
- Світлана Долбишева:
Слухати навзаєм. Це як?
Слово взаємність має корені в старослов’янській мові. Вза- або взає- означає один одного або взаємно, а -ємний походить від слова ймати, що означає брати або приймати.
В англійській мові reciprocity, що є найближчим семантичним відповідником до нашої взаємності, походить від латинки reciprocus і означає той, що повертається, почерговий або туди-сюди. Саме слово є комбінацією re- (назад) і кореня, що має частинку pro (вперед).
Де ми є:
У маленькому саду, +16, йде дощ,
через сильний вітер посипався
трояндовий кущ
Лондон, Великобританія
Сьогодні субота, 15 червня 2024 року
- 13.6.2024
- Світлана Долбишева:
Коли дивишся з вікна вниз, не побачиш людських очей, їх втому та відчай; коли вгору – там повітря тиску, повітря контролю.
Де ми є:
Моє підвіконня
Лондон, Великобританія
Сьогодні четвер, 13 червня 2024 року
- 9.6.2024
- Світлана Долбишева:
Літаки ревуть, вертольоти дзижчать, автобуси гуркотять, іноземці радіють життю, росіянці існують… Такий дисклеймер варто було б додати до вчорашнього стріму з Нульового меридіана. Ще там був гомін дітей, скрегіт білок, гудіння джмелів, шурхіт птахів, шелест 300-річних каштанів та дзвін годинника.
Природа звукового стріму як жанру комунікації в безпосередній відкритості до дійсності – ти відкриваєш мікрофон всьому, що трапиться. Я відкрила і поліціювала кожен звук, бо як воно слухати цю дійсність у Львові та що відбувається, коли вона звучить одночасно з Харковом та Києвом?
В пошуках безпечного місця звуковий стрім сьогодні лунатиме з саду, виплеканого руками Яніни, що прихистила мене у Лондоні. Сама Яніна народилася в Харкові в середині 80-х, але її сім’я емігрувала, коли вона була ще дитиною. До її саду прилітають птахи, забігають білочки підживитись в годівниці, інколи через паркан залазять лисиці та коти. Лисиці дуже лякливі, а ось коти намагаються вполювати коропів у ставку, що для них Яніна змайструвала з металевої чаші.
Де ми є:
Сад Яніни
Лондон, Великобританія
Сьогодні неділя, 9 червня 2024 року
- 8.6.2024
- Харківський літературний музей:
(нотатка від кураторок “Станом на зараз — тихо”)
В перші місяці вторгнення Харківський літературний музей працював над убезпеченням своєї колекції. Але музей продовжував і публічну діяльність: перша подія онлайн відбулася вже 21 березня 2022 року — «Читання на драбині» до Всесвітнього дня поезії. А через рік, в березні 2023-го, ця подія відбулася вже на музейному подвір’ї. Відновила діяльність і Харківська мистецька резиденція «Слово», якою опікується Харківський літературний музей.
“Сьогодні музеї не можуть мовчати. У період, коли відбуваються такі колосальні культурні зрушення, музеї, які зберігають наші пам’ять і культуру, не можна тримати закритими”, — каже в інтерв’ю [1] для «Читомо» директорка музею Тетяна Пилипчук.
В той час, поки основна експозиція музею тимчасово евакуйована, команда проводить тимчасові виставки, що відповідають на виклики часу. Так, наприклад, проєкт “Власні назви” розповідає про російські топоніми Харкова і про те, які назви могли би носити вулиці міста натомість.
Куратор(к)и виставки дякують науковій співробітниці музею Марині Грачовій за організацію звукового стріму з простору музею.
[1] Олеся Бойко. “Директорка літмузею Харкова: У час колосальних зрушень музеї не можна тримати закритими”: https://chytomo.com/dyrektorka-kharkivskoho-litmuzeiu-nash-muzej-ne-pro-zaskoruzlist-a-pro-tvorennia-seredovyshcha/ [Доступ: 07.06.2024]
- Світлана Долбишева:
Любі слухачі та слухачки!
Мене звати Світлана, і я зараз знаходжусь в Лондоні. Тут я навчаюсь в університеті на напрямку, що зветься 4Д – шлях часу та інших медіумів. Поняття часу для мене не є нейтральним; воно сповнене болісних розривів, зіткнень та витоків, а також осягнення й переживання втрати його матеріальних та символічних форм.
Під час війни ми змушені реагувати на вимогу виживання, що призводить до множинних розривів у сприйнятті та проживанні часу. Наша особиста та колективна потреба пам’ятати спирається на архівні структури – телефонні чати, альбоми в соціальних мережах, сімейні альбоми на полицях наших квартир, бібліотеки та музейні колекції – об’єкти та місця, що організовують наше життя: минуле, теперішнє та майбутнє. Поки для одних, з об’єктивних причин, не знайшлося місця в тривожній валізі, інших – росія свідомо й системно знищує вже не першу декаду.
В лютому 2023 року я знаходилась в Краматорську. Фізична присутність на місці обстрілу (ввечері 1 лютого 2023 росія поцілила в цивільний будинок в центрі міста), поміж всього, є винятково гострим переживанням вкраденого часу. Того дня (2 тижні після обстрілу) попід снігом між уламками я знайшла шматки двох сімейних фотоальбомів з однієї полиці. Я зберігала їх на своїй полиці в Києві півтора року.
Фотографії з цих шматків альбомів були зроблені наприкінці 90-х на недорогу мильницю, документуючи буденні події життя – святкування річниць та виняткових моментів, рекреаційні насолоди, та, окремий жанр вернакулярної фотографії – неочікувані фотопастки, коли камера ловить тебе ненароком. Нещодавно я наважилась розглянути ці фотографії, тепер я роблю це щоденно через фотозбільшувач, друкуючи маленькі фрагменти оригіналів. Архіви організовують наші спогади, але що є не менш важливим, вони утримують потенційну можливість з цим минулим об’єднатися – згадати як було плавати в ставку, як було підійти до вікна і споглядати дерево, які були шпалери на кухні.
Моя двотижнева звукова трансмісія буде присвячена різним формам споглядання часу, де звуковий ландшафт (soundscape) зсувається і стає ландшафтом часу (timescape), та практиці слухання. Фотографії на цей період стануть моєю партитурою: щоденно я обиратиму одну як співрозмовницю, яка підкаже мені місце, куди йти. Вона була надрукована мною в темній кімнаті, а її скан я відправлятиму в Дім Звуку, де зображення з’являтиметься вже передруковане на принтері. Для мене важливо, що архітектурний вимір Дому Звуку триматиме час і простір, де ці фотографії матимуть можливість оприявнитися одна за одною, формуючи таким чином новий, вже інший архів.
Де ми є:
(51.4778743, -0.0015188)
Нульовий меридіан. Королівська обсерваторія в Гринвіч Парку
Лондон, Великобританія
Сьогодні субота, 8 червня 2024 року
- 7.6.2024
- Ксенія Янус:
Моє рідне місто Донецьк розташоване на східному кордоні України. У 2014 році через російське вторгнення я була вимушена покинути його та переїхала до найзахіднішого обласного центру України — Ужгорода. І у Донецьку, і в Ужгороді, і трохи пізніше в Одесі я обирала жити на околицях міста, бо атмосфера околичних районів здавалася мені більш спокійною та затишною.
У 2023 році я переїхала в Київ, і не без подиву відчула, що атмосфера та ритм столиці — це саме те, що найбільш пасує моєму темпераменту. Історичний та промисловий Поділ — район, де я мешкаю зараз, поєднав для мене індустріальний дух мого рідного Донецька з кипучим рухом клубного життя та глибокою атмосферою колиски української державності. Разом зі Старим Києвом та Печерськом — Поділ складає найдавнішу частину міста Києва. Щонайменше з кінця 9 сторіччя на Подолі існує постійне поселення.
Цього разу для воркшопу я обрала одну з наймістичніших точок Подолу — підніжжя гори Щекавиця. За легендою Щекавиця — гора одного з трьох засновників Києва — князя Щека. За однією з історичних гіпотез тут була розташована столиця готської держави Германаріха (4 ст.) Данпртштадір.
У 10 сторіччі згідно з Повістю Минулих Літ київський князь Віщий Олег загинув на Щекавиці від укусу гадюки, де його і було поховано.
У літописі 1151 року Щекавицю згадують як фортецю при захисті Києва від зазіхань Юрія Довгорукого.
Також є фольклорні свідчення, що саме на Щекавиці відьми збирались на шабаші.
Після епідемії чуми 1770 року Щекавицю перетворили на центральний цвинтар Києва. Тоді від чуми померло близько шести тисяч киян. У середині 1930-х років радянська влада знищила цвинтар.
У 1998 році мусульманська громада Києва побудувала на Щекавиці першу та єдину на сьогодні столичну Мечеть — Ар-Рахма, що в перекладі означає “милосердя”.
А з 2013 року в будівлях закинутої Стрічкоткацької фабрики почали з’являтись нічні клуби, і цей район став центром клубного життя Києва.
Наразі саме на Щекавиці ми маємо непересічний звуковий ландшафт: співи птахів, відлуння проповідей із мінарету, відголоски рейвів, гул бензинових генераторів, що забезпечують роботу клубів на час блекаутів та роботу станції з переробки сміття.