Ксенія Янус

Саунд-артистка, культурна менеджерка та музична журналістка. Народилася в Донецьку, з 2014 року проживала в Ужгороді та Одесі, з 2023 мешкає в Києві. Наразі є учасницею мінімал-вейв проєкту Bez Gruntu та індастріал/нойз проєкту YouzMuzak. Засновниця та кураторка щотижневих івентів Нойз Щосереди.

Центральні теми з якими працює — відчуженість, внутрішня міграція та рефлексії щодо досвіду дитинства в індустріальному регіоні.

Мій досвід саундстрімінгу як пошук дому і способу взаємодії зі світом

Вперше я долучилася до проєкту саундстрімінгу у 2022 році, коли повномасштабна війна змусила мене переїхати з Одеси до Ужгорода. Закарпаття тоді здавалося одним із небагатьох умовно безпечних місць в Україні — там не було комендантської години, і лише один чи два рази регіон зазнав ракетних ударів. Я опинилася в цьому місті у пошуках спокою, прихистку та нового дому. Ужгород, зі своїми архітектурними контрастами, затишними вуличками та повільним ритмом життя, став ідеальним місцем для рефлексії. Тоді мої стріми були короткими та епізодичними: я спеціально відвідувала символічні локації, як-от церква Ротонда чи руїни замку Тамплієрів. Це був пошук безпеки через слухання навколишнього світу прикордоння.

Цього року, влітку 2024-го, я повернулася до проєкту, вже живучи в Києві. Мої стріми стали довготривалими — це були багатотижневі майже цілодобові трансляції, які я вела зі свого нового дому на Подолі. Однак початок цього проєкту припав на важкий час: інтенсивні обстріли, погані новини про втрати на фронті й у моєму близькому музичному та мистецькому середовищі. Це був період депривації сну та зниження внутрішніх ресурсів.

Мій режим дня повністю змінився: організм підлаштувався до нічних тривог, і я боялася заснути до 3-ї години ночі, знаючи, що може бути черговий обстріл.

Перший стрім я планувала провести з гори Щековиці — символічного місця для Києва, пов’язаного з легендами про князя Олега, старовинними похованнями, епідеміями та навіть відьомськими шабашами. Але коли я дісталася туди через територію колишньої стрічкоткацької фабрики, теперішнього креативного кластеру, поліція перекрила доступ через запланований івент КиївПрайду. Я відчула страх і дискомфорт: стріминг обладнання могло викликати підозри, пояснити його мистецьке призначення в умовах війни було б складно. Через цю невдачу я змінила план і зосередилася на стрімах з дому.

Мій балкон став основним майданчиком для трансляцій і саме запис з нього я хочу зберігти в архіві.

Я живу на Подолі, у кварталі від індустріальної набережної Дніпра, серед промислових будівель, старої експериментальної забудови та жвавих вулиць. Ця локація стала для мене важливою, бо саме тут я змогла знайти свій новий дім. Але водночас вона виявилася і своєрідним бар’єром: я уникала взаємодії зі світом через біль і виснаження.

На записах можна почути звуки дорожнього руху, голоси людей під під’їздом, шелест дерев чи навіть співи птахів, що оселилися поруч. Цікаво, що мікрофони стрімінбоксу підсилюють і трансформують звук, даючи змогу почути навіть те, що зазвичай лишається поза увагою. Це був досвід водночас інтимного й дистанційованого слухання. Стрімінгбокс став для мене способом контакту з реальністю без прямої взаємодії — через звук, фільтрований мікрофонами і затримкою онлайн-сигналу.

Саундстріми стали моїм способом оглянутися навколо, знайти нові опори. Вони зберегли моменти життя району, які поступово стираються з пам’яті: як соколи, що мешкали в будинку навпроти, але полетіли невдовзі після завершення трансляцій. Для мене цей проєкт — не дзеркало внутрішнього стану, а спроба знайти мову для взаємодії зі світом у складний час.