Світлана Долбишева

Українська художниця. Народилася в 1996 році в Києві. Працює з фотографією, рухомим зображенням та звуком. Її практика досліджує продуктивне архівування як метод комеморації, владні динаміки, а також взаємини між людьми, природою і технологіями. З початку вторгнення Світлана працювала містами України продюсеркою з міжнародними медіа, такими як ZDF (Німеччина), Corriere della Sera (Італія), RAI (Італія) та Ansa (Італія). З вересня 2023 року вона вивчає часо-просторові та візуальні мистецтва в Університеті мистецтв Лондона (UAL), Central Saint Martins. Світлана також є операторкою фільму “Войси з Бахмуту”, режисера Ігоря Бабаєва.

23.06.2024

Під час стріму Світлана перебуває у лісі в Лондоні та вмикає аудіозапис розмови, що відбувалася з офіцером у березні 2023 року в Серебрянському лісі Луганської області. Звукові ландшафти нашаровуються та зсуваються в ландшафт часу – ехо знищених лісів. Офіцер розповідає, як переїхав зі степової Миколаївщини в лісистий, багатий озерами Донбас, який закохав його в себе та звільнив від турбот міста, нескінченного степу й безкрайнього моря. Хоча розмова відбувається в лісі, що вже деокупований, справжнє звільнення не відбулося, адже залишилися забруднення й замінування. Машина везе нас через Серебрянський ліс зчорнілих дерев. Фосфорні боєприпаси – один із найнебезпечніших видів зброї, які Росія застосовувала, зокрема проти Серебрянського лісу, і які заборонені третім протоколом Конвенції ООН «Про негуманну зброю» від 1980 року. Білий фосфор є надзвичайно небезпечним як своїм горінням, так і токсичністю. У розмові офіцер наголошує, що зруйнована природа – ще один вимір терору, втрати якої ми наразі не можемо ні осягнути, ні підрахувати.

19.06.2024

У парку Світлана присіла поруч із чоловіком, який пообіді запускає повітряного змія, щоб переглянути свої нотатки з книги “Терор з повітря” Петера Слотердайка. Перехожі з подивом дивляться на змія. З сонцем у зеніті, його неозброєним оком і не побачиш. Чоловік пропонує перехожим відчути, як це – тримати мотузку в руці, а Світлана мимоволі стає свідком цих коротких бесід.
Власника змія звати Говард. Він народився на Ямайці, а до Лондона переїхав, коли йому було 12 років. Навчитися майструвати повітряних зміїв він ще в ранньому дитинстві, а сьогодні запустив свій найдовший виріб – мотузка якого сягає 570 метрів. Говард пояснює, що за законом не можна запускати змія вище, ніж на одну милю, адже на цій висоті вже літають вертольоти.
Один із перехожих захоплено каже: “Як це фантастично, що ми тут, а змій так далеко, але між нами й тим місцем у повітрі існує зв’язок.” Згодом у небі з’являється більше зміїв. Вони зависають трикутником, позначаючи площину атмосферного шару на висоті однієї милі – межі дозволеного законом цивільного повітряного простору.

12.06.2024

У Лондоні важко знайти місце, де не чути рев літаків. Світлана знайшла його в темній кімнаті фотолабораторії — місці без вікон, де “говорять” зображення.

У лютому 2023 року Росія завдала удару по цивільному багатоквартирному будинку в Краматорську, під руїнами якого Світлана знайшла шматки двох сімейних фотоальбомів з однієї полиці. Фотографії, зроблені наприкінці 90-х на недорогу мильницю, документували буденні події життя. Світлана розглядає ці знімки через фотозбільшувач, друкуючи маленькі фрагменти оригіналів. Цей процес спонукав її до роздумів про продуктивне архівування як метод комеморації. Під час війни ми змушені реагувати на виклики виживання, що призводить до множинних розривів у сприйнятті та проживанні часу. Наша особиста та колективна потреба пам’ятати опирається на архівні структури. Архіви організовують наші спогади, але що не менш важливо — вони утримують потенційну можливість з цим минулим об’єднатися. У всіх своїх стрімах Світлана намагалася створити ситуацію, контекст, де Лондон відіграє опосередковану роль, де точкою відліку стає місце, якого немає, та час, якого немає. Надруковані фрагменти фотографій стали для неї партитурою, а увага спрямована на час, який утрачений.

20.06.2024

Коли Світлана погодилася на участь у проєкті, вона не мала власної кімнати і жила у вітальні сім’ї, яка прихистила її на час, поки вона не знайде житло. Розмірковуючи над розривом між українським та британським акустичними ландшафтами, Світлана шукала безпечне місце для стріму, намагаючись підійти до цього питання з турботою, делікатно уникаючи подразників – звуків літаків та дзвінкості мирного життя. Врешті, вона вирішила залишити стрімбокс у саду будинку. Питання привілею місця і простору, непередбачуваність та неможливість проконтролювати, що потрапить у мікрофон, загострили етичний вимір: що саме фіксується мікрофоном і хто знає, що щось фіксується. Природа звукового стріму як жанру комунікації в безпосередній відкритості до дійсності – ти відкриваєш мікрофон всьому, що трапиться.
Стрім відбувався за 13 км від найближчого аеропорту. На півгодинному записі з саду можна нарахувати рев 19 літаків.