Віта Попова

Культурна менеджерка, керівниця онлайн медіа про сучасне мистецтво Artslooker. В минулому програмна кураторка галереї Артсвіт та засновниця простору для молодих митців Кімната. Живе та працює в Дніпрі. Фокус особистої уваги — родинна історія, трансгенераційна травма та культура памʼяті.

29.8.2024

Загострене сприйняття звуків – перший сигнал моєї нервової системи про виснаження. Два роки повномасштабного вторгнення я жила в Києві. Один з мотивів повернутись в рідне Дніпро – це втеча від постійного гуркоту столиці. Навушники були моєю хованкою від зовнішнього світу, проте вона хибна.

Мій стрім це звуки, що супроводжують мене з 2000 року. Вже добу можна чути мій зовнішній світ: машини накатують світлофорними хвилями, вітер колиха листву, час від часу батько виходить курити на лоджію (він ображається коли я кажу “балкон”), раз в два дні я поливаю базилік зі шпинатом, після заходу сонця вступають в гру цвіркуни, дорога зтишується.

Весною 2022 року я стояла на цьому балконі годинами, бо такої тиші ніколи не чула. 12 квартал, це самоназва невеликого індустріального району з характерними панельками та хрущівками. Тої весни я вперше в житті чула як в мене під будинком співають солов’ї. 10-поверхові будинки стояли тінями, ніби ти в селі і лише місяць та зірки освічують їх контури.

Я повернулась додому цього літа. Відключення світла та критична температура в липні створили новий досвід: мертвенна тиша зі сторони вулиці та жвава дитяча гра з розмовами дорослих у дворі з іншої сторони будинку. Насправді, двір заповнений дитячим криком завжди. Але після надміру спекотного дня, за відсутності альтернатив аналоговому життю, під вечір на двір виходили здавалося усі мешканці довколишніх будинків. Знаєте, як в дитинстві – коли вимикали світло, запалювали свічку і вся родина гуртувалася довкола вогню. Тут гуртувалися довкола вечірньої прохолоди та живого спілкування, адже інтернет так само вимикався навіть у найстійкіших операторів. Але моє улюблене тут – переможний крик радості, єдиний на всю ту юрбу і у всіх квартирах, коли світло вмикали.

Навіть, коли пишу цей текст, війна настільки важка для сприйняття в своїй реальності, що я ігнорую додати: з останніх обстрілів чула нові важкі звуки озброєння, під час тривоги батько та брат замість коридору йдуть оглядати панораму дій та вдивлятись в стовпи диму, потім переказують мені що і де саме видно; в разі влучання швидкі стрімголов їдуть в напрямку прильотів тою дорогою, що зараз так мирно звучить.